You are here

Музей народної архітектури та побуту у Львові

Історія Музею народної архітектури та побуту у Львові

1930 рік – в невеликий лісок поруч з „Професорською колонією” у Львові перенесли визначну памятку української народної архітектури – Миколаївську церкву 1763 року з С. Кривки Турківського району. Дана памятка була перевезена стараннями метрополита Андрея Шептицького та відомого українського Михайла Драгана і дала початок ідеї створення Львівського скансену. У воєнні і повоєнні часи ідея скансену втрачена.

1966 році виникає ідея перетворення районів Кайзервальду та старого Знесіння у на ладшафтний парк „Шевченківський Гай”. Створено відділ народного будівництва

1971 рік -Заплановується і створюється 10 етнозон Західної України. Так народжується Музей народної архітектури і побуту у Львові. Планування Музею здійснюється на засадах мікросела за етнографічним принципом

1991 рік – у Музеї народної архітектури і побуту починає функціонувати Співоче Поле.

1994 рік – у церкві с. Кривки відновлююься богослужіння. Церквою починають опікуватись монах-студити з Унівської Лаври

1995 рік – у Музеї встановлюється репліка Лемківської церки

2002 рік – Музей переходить в Міське підпорядкування

2003 рік – стає членом Всеукраїнської асоціації музеїв

2004 рік – церква с. Кривки включена до спадщини ЮНЕСКО.

На сьогодні на території етнозон Музею розташовано 124 памятки архітектури, котрі обєднані в 54 садиби. В Музеї функціоную чотири виставкових зали. Два з них мають постійну експозицію.

Бойківщина

історико-етнографічна область на північних і південних схилах Карпат від річок Лімниця і Тересва на сході до річок Уж і Сян на заході, охоплює гірські райони Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей і займає близько 8 тисяч км?. Походить від назви населення області — бойків.

Через Бойківщину здавна проходив головний торговельний і військовий шлях з України в Угорщину й Західну Європу. Найбільші міські поселення — Турка, Бориня, Волове, Старий Самбір, Самбір, Борислав, Дрогобич, Долина, Калуш та інші.

У 1772—1918 роках Бойківщина перебувала під владою Австро-Угорщини, у 1919—1939 роках — Польщі. Після возз'єднання у 1939 році Західної України та у 1945 році Закарпаття з УРСР входить до складу Української держави.

Буковина

історична назва українських етнічних земель, розташованих між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Серету. Нині ця територія входить до складу України (Північна Буковина - Чернівецька область) та Румунії (Південна Буковина - обл. Сучава та Ботошани Румунії). Свою назву, яка вперше зустрічається у 1392, Буковина одержала від обширних букових лісів, що покривали значну частину її території.Цією назвою історично визначається південно-східна частина західноукраїнської землі, політико-адміністративна одиниця, що переважно просторово збігається з серединною частиною сучасної Чернівецької області. З етнографічного погляду тут маємо продовження у суміжних частинах подільського, покутського і гуцульського ареалів. Певна особливість полягає в тому, що на стиках цих ареалів склалися культурно-побутові реалії перехідного характеру. Це простежується в різних ділянках матеріальної і духовної народної культури. Позначилися також і різноетнічні культурно-побутові впливи внаслідок спільного проживання й спілкування буковинських українців з молдаванами, румунами, циганами, німецькими і російськими поселенцями. У центральній і південно-східній частині української Буковини склалися певні особливості традиційної архітектури, народного вбрання, вишивки і фольклору.

Гуцульщина

край українських верховинців, гуцулів, що займає в південно-східній частині українських Карпат частину Галичини, Буковини, Закарпаття, в сточищі рік Прута з Черемошем і Серетом, горішньої Сучави, горішньої Надвірнянської Бистриці та горішньої Тиси.

Південні і північні межі Гуцульщини утворюють перші вищі хребти й різко звужені долини рік. Південна межа проходить вододільними хребтами Ґорґанів, Чорногори й північними схилами Чивчинських гір; північна етнографічна межа пролягає лінією Зелена — Делятин — Яблунів — Пістинь — Косів — Кути (Косівський район) — Вижниця, іноді межі Гуцульщини ширять аж до Коломиї, Надвірної, Солотвини й Монастирчан; на заході гуцули заселяють усю долину Прута по Делятин і долину Надвірнянської Бистриці; східна межа Гуцульщини — лінія Вижниця — Берегомет — Мигове — Банилів-Підгірний. Кілька гуцульских сел (село Поляни та його околиці) є і на румунській Мармарощині.

Гуцульщина до 1770 входила до складу Туреччини-Молдавії, Польщі, Угорщини; згодом до Австрії й Угорщини; 1920—1939 до Румунії, Польщі й Чехо-Словаччини. Незважаючи на штучне адміністративне управління гуцули віками творили старозвичаєві порядки, гірські умови, побут, волоське пастуше право, полонинське тваринництво, спільна матеріальна й духова культура, говірка. Взаємообмінові поміж гуцулами сприяло положення в глибині гір, далеко від шляхів сполучення. Тепер уся Гуцульщина, за винятком 8 осель на румунській Буковині на кількох сел на Мармарошині, лежить в Україні. Перші історичні відомості про Гуцульщину з'явилися в польських джерелах 14-го початку 15 ст.; 1424 — перша згадка про Жаб'є; історичні дані про населення скупі, очевидно, на Гуцульщині довго не було панщини, тільки оплата грішми й натурою для відкупу від сусідніх володарів

Лемківщина

українська етнічна територія, на якій здавна проживала етнографічна група українців - лемки. Розташована в українських Карпатах (по обох схилах Сх. Бескидів) між ріками Сяном і Попрадом у межах сучасної Польщі, та на північний захід від ріки Уж у Закарпатті до ріки Попрад у Словаччині. Загальна площа бл. 3,500 км2.

Поділля

історико-географічна область України, що займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівих приток Дністра, охоплює територію сучасних Вінницької, Хмельницької, Тернопільської і невеликі частини Івано-Франківської і Львівської областей.

На Поділлі люди жили з давніх давен. В 4—3 тисячоліттях до н.е. на цій території були поселення трипільської культури. Первісним осередком майбутнього центру Поділля стала фортеця Кліпедава (Петрадава), навколо якого пізніше сформувалося місто Кам'янець-Подільський. У Галицько-Волинському літописі ця територія відома під назвою «Пониззя».

Полісся

особлива історико-етнографічна область України, частина колишньої прабатьківщини слов'ян, давня етноконтактна зона. Як і Карпати, воно зберегло найдавніші релікти праслов'янської та праукраїнської культури, що є постійними об'єктами вивчення дослідників-археологів, істориків, фольклористів, етнографів. А ще - багатостраждальна земля, яку спіткала ядерна катастрофа Чорнобиля. Можливо, саме останній фактор спричинився до активізації наукових досліджень поліської народної культури, яка зазнала у ХХ столітті нищівного удару. Історико-етнографічний регіон Полісся приваблює увагу науковців та дослідників-аматорів - особливостями традиційно-побутової матеріальної і духовної культури, мови його населення. Виразно специфічними є і сучасні етнокультурні процеси цієї території.

http://www.skansen.lviv.ua

Українська
Articles: 
Museums